дневник лікарня щоденник больнички
Я лежу в гос.стационаре уже неделю. До цього лежала ще 3-4 дні у приватному стаціонарі.
Спочатку мені сподобалось у державному, тут є з ким побалакать (хоч-не-хоч), годують (тим паче, що чоловік проплатив доп.харчування. Хоча ніжка таргана у картопляному пюре здивувала), прибирають хоч трошки (але ж брудно всеодно, прям плями поносу), є тепла вода, турботливі мед.сестри (та всі зі своїм характером і ритмом), а головне це тиша (якщо сусідки позатуляли рти та мають навушники).
В цілому, я заскучала за донькою, відпочила від хатніх справ, не хвилююся за повітряну тривогу, бо і так на 1му поверсі та й нема мені за кого нести відповідальність. Найближче укриття через кілометр, на станції метро Житомирська. 🤷♀️ то такої.
Я б ще тут затрималась. Та тут не санаторій, а інфекційка. Мед.сестри натякають що вони не просто так ходять у масках. Я побоююсь, що можуть закрити ще на деякий час, якщо хтось накашляє. Вода з гарячого крану вчора була іржавою. Залежні всі від відвідуючих, бо треба одяг принести, полотенця, може їжу якусь, ВОДУ. Часто нас не випускають на вулицю, щоб потім не шукати, бо час обходу лікаря-інфекціоніста чи крапельниці час ставити. Короче, режим. Відчуваю себе увʼязненою, коли з’являються сили.
