Послушать можно здесь: soundcloud.com
P.S. Всё то, что мне нравилось в 16/58, SINOPTIK здорово развили в Interplanet Overdrive. Верной дорогой идёте, товарищи!
P.P.S. И да, 16/58 тоже достоин внимания: soundcloud.com
Вот такой он, современный бич природы — массовая фотография. Так что дорогие мои, быстро, срочно, немедленно уничтожайте всё, что может фотографировать, спасайте красоту, спасайте природу!
блин... чтоб настроить электронную сигарету пришлось пойти и купить планшет
zadolba.li
Не скажу про США, но вот Европа приятно удивляет и по возвращении в Украину некоторое время чего-то не хватает. А потом привыкаешь.
Из бездуховности в духовность: Не скажу про США, но вот Европа приятно удивляет и по возвращении в Украину некоторое время чего-то не хватает. А потом привыкаешь.
Наконец это случилось. Иннокентий шагал по старинной брусчатке подземелья. Холодный воздух, барельефы на стенах, звуки шагов... хотелось все это запечатлеть в памяти, потому что желанное мгновение приближалось. Он всю жизнь к этому готовился, он старательно молился, он усмирял плоть, он ограничивал всё грешное в себе, он верно служил Ордену, и вот, наконец, он достиг высшего уровня, когда ему покажут Святейшее. Иннокентия вели по длинному лабиринту, и перед каждым поворотом его сердце ёкало — ещё немного, и покажется Она... Святая реликвия, которая есть и Великое Испытание, последнее, отделяющее его от совершенства. Он верил, что пройдет это Испытание легко и станет Равным среди равных, одним из Хранителей Ордена. Самых святых и авторитетных, тех, на кого равняются другие.
Подошли к двери. Один из Хранителей достал ключ, а другой завязал Иннокентию глаза. Послышался скрип, и они двинулись дальше. Поворотов больше не было, очевидно это был коридор, прямой и широкий коридор. Хранители замедлили шаг, и Иннокентий услышал пение. Мужские голоса пели хором, и это было прекрасно. Вот оно, это торжественное мгновение! С каждым шагом пение становилось всё громче, мелодия развивалась, партии множились — и вот, наконец, кульминация!
Повязку сняли, и хор тут же умолк.
— Что это? — удивился Иннокентий.
— Это — Источник Всякой Фигни и Гадости! — Торжественно грянул хор Хранителей.
На золотом троне сидело человекоподобное существо с рожками, грубо вылепленное из чёрной глины — без глаз и ушей, без одежды и волос, оно сидело, широко разинув рот, из которого торчали острые клыки. Почему-то образ испугал Иннокентия, но он не показал свой страх, ведь на него смотрели десятки пар глаз, готовых уловить каждую эмоцию на его лице.
— Почему это — Святейшее?
— Потому что он — смысл нашей жизни. Если бы не Источник, в нас бы не было необходимости.
Иннокентий стоял ошарашенный. Всё, против чего он боролся всю жизнь, оказалось Святейшим и... самым важным... А действительно, Иннокентий всю жизнь посвятил Ему, боролся с Ним и учил бороться братьев своих. Он всё-таки важен...
— Он важен, я понял это. Но... почему он более святой, чем всё святое?
— Потому что без Источника Бог был бы не нужен. — Ответили Хранители.
А это неслыханное богохульство. И люди не тянулись бы туда, куда нужно, и случилось бы... нет, об этом не стоит даже задумываться — это страшные мысли. Иннокентий тихо опустился на колени и поклонился.
Нарешті, це сталося. Інокентій крокував старовинною бруківкою підземілля. Холодне повітря, барельєфи на стінах, звуки кроків... хотілося це все закарбувати у пам'яті, бо наближалаться бажана мить. Він все життя до цього готувався, він старанно молився, він приборкував плоть, він обмежував усе грішне в собі, він вірно служив Ордену, і ось, нарешті, він доріс до вищого рівня, коли йому покажуть Найсвятіше. Інокентія вели довжелезним лабіринтом, і перед кожним поворотом його серце йокало — ще трохи, і покажеться Вона... Свята реліквія, що є й Велике Випробування, останнє, що відділяє його від досконалості. Він вірив, що пройде це Випробування легко і стане Рівним серед рівних, одним з Хранителів Ордену. Найсвятіших та найавторитетніших, тих, на кого рівняються інші.
Підійшли до дверей. Один з Хранителів дістав ключ, а інший зав'язав Інокентію очі. Почулося скрипіння, і вони покрокували далі. Більше не повертали, очевидно, це був коридор, широкий коридор. Далі вповільнили ходу, і Інокентій почув співи. Чоловічі голоси співали хором, і це було прекрасно. Ось вона, ця урочиста мить! Із кожним кроком гучність наростала, мелодія розвивалася, партії множилися, і ось, нарешті, кульмінація!
Пов'язку зняли, і хор замовк.
— Що це? — Здивувався Інокентій.
— Це — Джерело Всілякої Фігні та Гидоти! — Урочисто промовили Хранителі.
На золотому троні сиділа людиноподібна істота з ріжками, грубо виліплена з чорної глини. Без очей та вух, без одягу та волосся, вона сиділа з широко роззявленим ротом, з якого стирчали гостренні ікла. Незрозуміло чому цей образ налякав Інокентія, але він не показав свого страху, адже на нього дивилися десятки пар очей, готових вловити кожну емоцію на його обличчі.
— Чому воно — Найсвятіше?
— Тому що Воно — сенс нашого життя. Якби не Джерело, в нас не було б потреби.
Випробуваний стояв ошелешений. Все, проти чого він боровся все життя, вийвилося Найсвятішим та... найважливішим... А дійсно, Інокентій присвятив усе життя Йому, боровся з Ним та вчив боротися братів своїх. Воно таки важливе...
— Воно важливе, я зрозмів це. Але... чому воно святіше за усе святе?
— Бо без Джерела Бог був би непотрібен. — Промовив хор Хранителей.
А це велике богохульство. І люди б не тягнулися туди, куди треба, і сталося б... ні, про це не варто думати, це страшні думки. Інокентій тихо став на коліна й вклонився.
Отличный фильм для детей и для детей, что уже превратились во взрослых. Рассказывает о жизни школы Саммерхилл, школы, в которой дети устанавливают правила, учатся, если хотят и изучают то, что хотят, и таким образом всё делают без принуждения. Хорошая идея, легкая игривая атмосфера, а дальше нет слов... просто очень нравится :)
«Література в Росії служить своєрідним підвидом „бактеріологічної” зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків. Перший – „бойовики”, що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, „ліц кавказької національності”, прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових „письменників” саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть „захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту” та „примушувати Україну до миру”. Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.»
Вздыхая на плаву:
«Вот речечка кончается,
Сейчас я утону».